Омелян. Що? Ви на такі способи беретеся? Пане війте, шаную вас яко вдасть громадську, а то б я вас зараз за такі слова за двері викинув. Війт кланяється. Та ви, пане навчителю, не гнівайтеся. В нас така була встанова за небіжчика. То ми гадаємо, що й ви того будете держатися. Омелян. І в думці собі цього не покладайте. Хіба мене отут на місці вб'єте або з села виженете, а ні, то школа мусить бути й діти мусять ходити, так як приписано. Чужих звичаїв ані установ я ані знати не хочу. Війт. Га, коли так, то добре. Хай вам буде й так. Хочете з нами задиратися, то ми вам також заграємо. Вже ми вам тут пришлемо дітваків. Омелян. Це найліпше зробите. Війт. Ходімо, пане Вовк! Вольф. Пане навчителю! Я ще словечко хотів вам сказати. Будьте ласкаві, покажіть мені свої зуби. Омелян. Що? Що? Що? Вольф. Нічого! Нічого! Я тільки хотів побачити, чи міцні маєте зуби, чи потрапите мене згризти? Омелян. Вас? Вольф. А так. Я громадський чоловік! Хто з громадою задирається, той зо мною має діло. Я за громаду постою, а хто хоче громаді докучити, той мусить, насамперед, мене згризти. Але в вас, пане навчителю, слабі зуби, О, слабі зуби! Поламаються! Відходить. Війт. Бувайте здоровії А не трудіться дзвонити. Я зараз сам задзвоню. Виходить — по хвилі за сценою чути голос шкільного дзвінка. 238
