Гнат. Я. З ос я. Ходи сюди! Не бійся, моїх нікого нема дома. Гнат входить по сходах, обіймає Зосю, цілуються й довго держать одно одного в обіймах. ЗосЄНЬКОІ Зі- ронько моя! Ти ждала мене? З О С Я важко дихаючи. Ждала. Гнат. Що з тобою, дитино? Виглядаєш, як коли би була заплакана? Зося. Бо плакала недавно. Тулиться до нього. Гнатику, соколе мій! Нам грозить розлука. Гнат. Що, що? Що ти мовиш? Зося. Правду мовлю. Знаєш, Завада Про- кіп, отой багач сватається за мене. Гнат. Отой старий, лисий? Зося. Той самий. Гнат. І що ж ти на це? Зося. Відповіла йому, що не піду за нього, бо тобі дала слово. Гнат пригортає її. От гарно! От славно! То десь стікався1 старий дука! Зося. Не вгадав, небоже! Зовсім не стікався. Говорив зі мною довго, а так сердечно, так сумно, що мені аж сльози на очі наверталися. Гнат. Дурив тебе старий лис! Ой, та я йому ноги поламаю, щоби знав, як лисим чолом перед молодими дівчатами світити. Зося. І я зразу думала, що дурив. Коли ж бо він не туди заїхав. Слухай, Гнате! Такого і придумати трудно. Потяг моїх старих у село, каже: аби ти знала, що я не дурю тебе, то я ще нині запишу тобі у придане половину всього свого добра: візьмеш шлюб зі своїм 1 Стікався—казився. 295
