Анна наливає борщ у миску, насипає у другу фасолю й ставить на стіл. Чи дуже любила цього Михайла? Здається що дуже, коли й досі вся тремчу, всю мене мороз проходить, як його згадаю. Здається, що таки дуже. А може більше боялася його, ніж любила. У, сила у нього! Вола за роги хопить та й на землю кине. Господи, таких як мій, то йому ніщо двох ув одну жменю. Самим поглядом, здається, наскрізь тебе прошибає, мов розпаленим дротом. Ох, та й боюсь я його тепер! Боюсь як найтяжчого ворога! І певно, що як він на нас завзявся, то зітре нас на порох, знищить, зруйнує. Бо хіба ж мій чоловік зможе з ним боротися?
Микола за сценою. Анно, гов, Анно!
Анна. А чого тобі?
Микола. Де ти рептюх поділа? Най коням сіна накладу.
Анна. Та рептюх осьде в сінях; я давно сіна наклала. Ходи їсти. Вигортає вогонь із печі.
Микола. Зараз, тільки ще лещети поладжу. Десь два лещети випали.
Анна. Та лиши лещети на потім, не втечуть! Ой, Господи, чим далі, тим чогось гірше мені робиться, що ось-ось якесь нещастя…
Микола скрипнув дверми, входячи. Н-ну!
Анна схапується від печі. Ох! Це ти?
Микола. А тобі що такого, жінко? На тобі лиця нема!
33
