від одного возного довідався, що наш писар і оцей корчмар Рахміль у криміналі пізналися.
Орися. Ой, Господи!
Олекса. Писар служив у якогось пана також за писаря і щось там прошкробав, так той його до криміналу впакував.
Орися. Господи! І мій татко такому чоловікові вірить! Не дармо то мене завсіди такий страх здіймає, коли писар до нашої хати прийде. І ще й на мене глядить так якось, немов сверлує мене тими очима.
Олекса. Кажи йому від мене, нехай дасть тобі чистий спокій, а то я не буду вважати, що він пан писар, а через таку його гречку перегоню, що своїх двох ніг не дорахується.
Орися. Олексо! Що ти? Прошу тебе, не задирайся з ним! Ти ж знаєш, він багато може нам пошкодити! Я так боюся і за татка й за тебе.
Олекса бере її за руку. Серденько моє! Не бійся нічого! Ади[1], ось уже мої читальники йдуть.
Орися. Ой, пусти мене! Хапає коновки. Бувай здоров, Олексо!
Олекса. А вечером вийдеш на зарінок[2]? Вийди Орисю, ждатиму.
Орися відходячи. Добре, добре! Відходить.
Митро. Го-го-го! Наш голова, видно, щось за дівчатами очима кидає!
