Г р І Н Ч у К а чаркою в руці. Та МИ ОТО СИДИМО собі, паночку наш, при чарці,— ая!—та й бала* каемо, а далі згадали про тебе. А я й кажу ось їм: „Кумове чесні! Ось ми тут у кумпа- нії! І весело нам і приємно… А наш писар, наш порадник щирий, наш порятівник теплий,— скари ж то мене Господи, що не брешу—десь там, кажу, сам у тій радниці сидить та над нашими справами мозок собі сушить. Ану кумове, зложімося та почастуймо його раз так, як Бог приказав! Та й перепросимо за всі ті прикрості, які ми йому наробили! Га, чи не так я казав? Півторак і Гриб. Та так, так! Ну, але пийте, куме, хай чарка не стоїть! Г р і н ч у к. Дай вам Боже здоров'ячко, пане писарю! П‘Є, наливав й додав писареві. Писар п‘е. Дуже то красно, людонькови, що ви так шануєте мене, бідного писаря. . . Півторак. Що кому належиться, пане писарю! Що кому належиться! Може перекусите дещо? Писар. Та вже коли ваша ласка… Знаєте, я на другім селі мешкаю, та й то, звичайно, чоловік одинокий… Сьогодні й не обідав за тими ділами. Г р і н ч у к. Ой, Господи! А ми, дурні хлопи, не раз це й те балакаємо, а того не знаємо, як то собі вчені люди й ложку страви від рота відіймають і мозок у голові сушать. Гриб. А все для нашого добра! Півторак кличе до дверей. Гей, орендарю 1 Рахміль за дверима. Ну, чого вам? Півторак. А зладьте но деяку перекуску для пана писаря. Ми вам заплатимо. Щось теплого! Ясшню або що. А не жалуючи! 375
