Писар. Та я за тобою. Хотів тебе спи* татися. Ти вчора мене роздягав, як я заснув у радниці? Р ах міль. Не я, а моя Сура зі служницею. Писар. А не знаєш, не бачили вони, не сховали де моєї нотатки й паперів, що були в кишені? Р а х м і л ь. Не знаю. Мені нічого не казали. Писар. Але може де сховали, га? Як гадаєш? Рахміль. Та може бути. Треба би піти їх спитатися. А хіба то що важне було? Писар. Чи не ще! Там різні… теє—різні урядові кавалки. Рахміль киває головою. Розумію, розумію, які урядові. П и с ар хапає його за плече. Га, так ти бачив? Маєш? Рахміль. Але ні, ні. На тойру тобі клянуся, що ні. Але я зараз іду та спитаю Сури. Писар. Ні, ХОДІМ оба! Виходять. Я В А VII Кааибрід, Олекса, хлопці, парубки, дівчата Входять на сцену з криком „Гурра, Рябина ОПу* таний “. З другого боку Півторак, Гриб, Грінчук. Олекса. Ну, що ж? Як же ваше діло? Півторак. Добре, славити Бога! Гриб. Так ми писаря утрактували,1 що аж без пам'яти під стіл упав. Грінчук. А потім так ми його обертали, як солом'яний околіт. 1 Утрактувати — вгостити.
