ловина матері. Одна половина може би й рада піти, позволити собі, а друга не пускає, кричить: „А ми, мамо! А що з нас буде?“ І не пустять тамтої половини.
Микола входить з пляшкою і ставить її на столі. Ось вона! Ось наша радість! Ось одинока потіха. Піднімає пляшку, теліпає і знов ставить. Повна, вистане нам! Ану, кумове чесні, сусіди мої приємні — дай нам Боже здоров'я! Наливає, п'є й пускає чарку кружляти.
Бабич. Куме Миколо, гей куме!
Микола. Га!
Бабич. А я би тобі, куме, щось сказав, та боюся, щоб ти на мене не огнівався.
Микола сідає коло нього, обіймає його за шию плачучи. Кажи, кумочку, кажи! Ти в мене найближчий сусіда та мій порадник. Говори!
Бабич. Ти, куме — не в гнів тобі кажучи — занадто м'який, занадто податливий.
Микола хитає головою й тяжко зідхає. Ой так, так, занадто м'який, занадто податливий.
Бабич. А вони бачуть, що ти такий, та й тобі кілля на голові тешуть.
Микола хапає себе за голову. Ой тешуть, тешуть! Аж у мізку лунає! Плаче.
Бабич. Цить, куме, фе! Не плач! Не будь дитиною!
Микола. Не бути дитиною? А то як?
Бабич. Ти б узявся до своєї жінки трохи гостріше. Похрупостів би на неї, погрозив би, а то й ударив раз, другий. Знаєш, жінка так як коняка, любить батіг, а без нього зовсім ледащіє.
Микола. Ой, ледащіє, ледащіє.
Бабич. Ну, і до цього Гурмана ти постався. Що то він завоював тебе, чи що? Покажи
