Ледве шолопав се те, коли газда, па свіжій соломі
Лягши, осет і часник їв, лишаючи ліпшії страви,
Врешті промовила міська: «І що тобі, кумо, за радість
Тут на хребті сеї скелі між борами так бідувати?
Чи но воліла б ти місто й людей, ніж ліси оці дикі ?
Вір мені, разом зо мною в дорогу ходи! Адже в світі
Бог дав смертельную душу всім творам; мале чи велике,
Смерті ніяк не втече. Коли так, моя люба, то жий же,
Доки живеться, у щастю й розкоші, тямуючи, як сей
Вік твій короткий!»
Ся мова спонукала мишу сільськую,
Швидко вискакує з дому, і враз вирушають в дорогу,
Як загадали, пильнуючи ніччю сподом попід мури
Міські пролізти. Вже північ стояла на небі, як наші
Миші в багатому домі по своїй мандрівці спинились.
Там одіяла, закрашені пурпуром красним, ясніли
Скрізь на ліжках із слонової кості; по пирі багатім
Много недоїдків ще полишалось, що збоку на купі
Ще від учора лежали в кошах. Ось міщанка, поклавши
На пурпуровій постелі селянку, немов підгорнулась,
Бігає там і назад, і приносить страви, і сповняє
Службу, немов служаночка, коштуючи все, що приносить.
Ся, лежачи, не нарадуєсь щастям і добрим бенкетом;
І вже поводиться, мов підохочений гість, коли раптом
Лоскіт страшенний дверей їх обох виполохав із ліжка,
ну ж вони бігать тривожні по всьому покої, та ще гірш
Дух в них заперло з страху, як в високих світлицях почувся
Гавкіт собак молосійських.
І мовить селянка: «Та Бог з ним,
Із отаким ось життям! Будь здорова! Волю вдовольнитись
В лісі в безпечній норі хоч би викою тільки пісною».
Здається, книжечко, до Януса й Вертумна
Ти зиркаєш; бажала б, знай, стояти
На продаж в окладці, що Созиїв руками
Красно вигладжена блищить.
