В глибінь, у пропасть я летів згори, —
Втім, виринула з пітьми під горою
Стать ясна, тиха з поглядом любви.
Побачивши го, в моїм лютім горю
Скричав: «Будь-хто-будь ти, чоловік
Чи дух який, — о, змилуйсь надо мною!»
А він сказав: «Я жив у давній вік;
Ломбардія, се був мій край родинний,
У місті Мантуї я ввидів світ.
Тоді владів у Римі Юлій сильний;
Я виріс і Августа бачив трон;
Тоді в богів ще вірив світ дитинний.
Я був співак, і голосний мій тон
Співав про горе й радості Енея,
Що кинув рідний, впавший Іліон.
А ти ж чому до тьми вертаєш сеї,
Чому не світлий верх сей — твоя ціль,
Де щастя джерело й утіхи всієї?»
І скрикнув я: «То ти се, ти Віргіль,
З котрого уст перлове слово ллялось!»
І встиду жар обляв увесь вид мій…
«О ти, усіх поетів світло й славо,
Котрого пісню довго, пильно я
Зглубляв, котрого я в любові ставив
Собі взірцем, учителем! Твоя
Се все заслуга, що в житті я вдіяв
Хорошого, бо в тебе вчився я!
О вчителю, — на тебе вся надія
Моя в сім горю! О, рятуй мене
Від сих звірів, що в діл м'я пруть ід зміям!
