І знов на рідну землю я ступив
І досі чую, як щемить розкішно
Усякий віддих, рух, буття на ній.
Але коли насамперед заглянув
До людських хат, почув я щось, мов жаль,
Бо змін великих я не міг добачить
У зверхнім вигляді, — таких змін, як
Я в собі чув. Но швидко ближче я
Приглянувся і бачу: трони всі
Порожні, — люди радісно жиють
З собов, як браття. Вже ніхто не гнеться,
Ніхто не топче других; вже ненависть,
Тривога, гордість, самолюбство підле,
Погорда власна не видні на чолах
Людей, як напис чорної розпуки
В огнистих буквах над пекельним входом:
«Хто ту вступа, відкинь усю надію!»
Ніхто не лютивсь, не тремтів, ніхто
В німій тривозі не ловив гордих
І згірдних поглядів владик потужних, —
Бездушний раб забаганок деспота
І, що ще гірше, власних прибагів,
Котрі го, мов коня остроги, гнали
Аж в гріб. Ніхто фальшивим усміхом
Не закривав брехню, котру не сміли
Уста сказать. Ніхто в гордій сліпоті
У власнім серці іскри не гасив
Любві й надії, аж лиш попіл сірий
