Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/229

Колись то слава, де римляни
Огненних бесід Ціцерона
Без духу слухали, тепер
Чернець гордий живіт розпер, —
На голові його корона,
В устах ошука, фальш, прокльони,
Ще десять тисяч літ нема,
Як серед тої он пустині,
В котрій кров ворога п'є нині
Динар і спів гидкий співа
На полі битви, — так самісько,
Як європейці у війні! —
Пишалося велике місто,
Столиця Заходу. Сумні
Стовпи, зеленим мохом вкриті,
Невпинно кришені і риті
Віків зубами, — ті стовпи,
Що світ, здавалось, перестоять,
Тепер тонуть мов у землі.
Кругом дівочий ліс шумить,
Безмірний, — дикою красою,
Не ткнутий людською рукою,
Виразно всім немов свідчить,
Хто там припадком заблукаєсь,
Що, відколи земля стоїть,
І він цвіте там і пишаєсь.
А проте тут колись торгу
Був осередок, проте тут
З країв далеких прибували
З усяким скарбом кораблі,
Народи різні торгували
І мови різні тут звучали
З віддалених країв землі.
Спокійний, вільний тут народ
Орав свої плодючі ниви;
Та золото — відвічний тот
Ворог людства — і сей щасливий
Хороший зарід роздавило,
Людей братів роз'єдинило,