Я ще дитиною була,
Як мати з собою мене узяла
На смерть безбожника глядіти.
То був широкий пляц. Попи,
Мов круки чорнії, стояли
Круг стовпа. Народа товпи
В важкій ожиданці мовчали.
Прийшов осуджений, повів
Спокійним оком здовж рядів,
А в оці дивне щось світилось,
Немов погорда, ласка й жаль…
Вже полум'я гаддям обвилось
Круг нього, вже очей кришталь
В жарі зчорнів, смертельні стоїш
Глибоко врізались в моє
Дитяче серце молоде, —
І заревів народ, мов дзвони…
Скаженою утіхою ричала
Засліплена юрба — а я
Заплакала. «Не плач, дитя, —
До мене мати так сказала, —
Не жалуй чоловіка того,
Бо він сказав: «Немає Бога!»
