Наїджена, ціла аж сяє
У світлі місяця. А там
На сугорбі у мглі дрімає
Понурий замок. З-понад брам
І башт старих ще мертво, строго
Старі, надгнилі хоругви
Звисають, хоч у бій вони
Не поведуть уже нікого.
І все те, вся тота країна
Так тиха, гарна і холодна,
Що думка, бачиться, тут годна
Підняться в блиск, що ніколи не гас;
Тиша так повна раз у раз
Панує тут, що, бачиться, ніяка зміна
Не доходила тут ні раз.
Я ще дитиною була,
Як мати з собою мене узяла
На смерть безбожника глядіти.
То був широкий пляц. Попи,
Мов круки чорнії, стояли
Круг стовпа. Народа товпи
В важкій ожиданці мовчали.
Прийшов осуджений, повів
Спокійним оком здовж рядів,
А в оці дивне щось світилось,
Немов погорда, ласка й жаль…
Вже полум'я гаддям обвилось
Круг нього, вже очей кришталь
В жарі зчорнів, смертельні стоїш
Глибоко врізались в моє
Дитяче серце молоде, —
І заревів народ, мов дзвони…
Скаженою утіхою ричала
Засліплена юрба — а я
Заплакала. «Не плач, дитя, —
До мене мати так сказала, —
Не жалуй чоловіка того,
Бо він сказав: «Немає Бога!»
