Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 18. Переклади (1960).djvu/235

І де вони нині? Де ти опинилась,
Елладо? На горах тих, славних колись,
Давно вже геройськая арфа розбилась,
Давно вже геройські серця ізвелись.
А ліру, що Божі лила колись звуки,
Ганьблять тепер підлі невільничі руки.

Та ні! Щось зі сталось, хоч слава минулась,
Хоч раб я із прадіда й діда раба, —
А чую, на очі сльоза навернулась
І стид мені кров'ю лице облива!
Що ж ми, співаки, починати тут маєм?
Стидаться за люд свій і плакать над краєм!

Лиш плакать ми вмієм по днях Марафона,
Для стиду — не маєм вже й крові вітців!
О земле, верни нам із свойого лона
Хоч кілька тих давніх спартанських борців!
Хоч три із тих трьох сот, що сплять у могилі, —
А ще ми побачим нові Фермопіли.

Мовчиш, моя земле? О, ні! Із глухої
Безодні, мов рев водопаду гучний,
Доноситься голос поляглих героїв:
«Хай стане між вами один лиш живий,
Один лиш, а всі ми повстанем з могили!» —
Та ба, живі гнуться, немов здеревіли.

Та годі! На той спів ми днесь не цікаві!
Гей, чарку з самійським вином приготов!
Най дикі османи йдуть в бої криваві, —
Ми знаймо лише виноградную кров!
Чи бач, на цей поклик, огидний та дикий,
Який пішов гомін гульні й пиятики!

Ще Пірровий тан ви танцюєте нині, —
Де ж Піррова тая фаланга у вас?
Задержались давні звичаї дитинні,
А мужніх, геройських і послід погас!
В письмі ще вживаєте Кадма знаків, —
Скажіть, чи він винайшов їх для рабів?