«О, коб мені зозульки сизой крила,
Полетіла б я тихим Дунаєм,
Омочила б мій рукав багряний
У ріці Каялі, втерла б князю
Тії рани глибокі, криваві
На його жестокім, сильнім тілі!»
Ярославна рано заридала
У Путивлі-граді на забралі:
«О вітрило, вітре! чом насильно
Вієш? Пощо мечеш ханські стріли
На мойого мужа-лади полки
Своїми легенькими крилами?
Чи ж ти мало було місця в світі.
Щоб ти віяв понад сині гори
І леліяв кораблі-носади
На рожевих хвилях синя моря?
О, чому, чому ти, господине,
Мою радість по степу розвіяв?..»
Ярославна рано заридала
У Путивлі-граді на забралі:
«Ой ти, Дніпре, ти, старий Словуто
Ти пробив єси кам'яні гори,
Ти продерся крізь поганську землю,
Ти колись носив на своїх хвилях
Святославові судна, поганців
Пораження! О, днесь, господине,
Прилелій до мене мого мужа,
Щоби я за ним щодень гарячих
Сліз не слала від рана до моря!»
Ярославна рано заридала
У Путивлі-граді на забралі:
«О ти, світле і тресвітле Сонце,
Всім ти добре єси і прекрасне!
О, чому ж свої гарячі лучі
Мечеш на степу пустім, безвіднім
Ти на полки мого мужа-лади?
О, чом ти спрягло їм тугі луки
Спрагов, а тугов заткало тули?..»
