Не гарно зі своїм монархом, мій пане,
Колись обійшлися тугі англічане.
Король їх Карло усю нічку не спав,
Як смерті своєї в Уайтчепелі ждав;
Прокльони народу гриміли кругом,
Майстри ж будували шафот під вікном.
Не краще й французи зі своїм зробили;
На простий візок Людовіка всадили,
Повозів крілівських йому не дали,
Як під гільйотини ніж його везли.
Ще більше Марі-Антуанет потерпіла:
В драбиннику простім бідачка сиділа,
А замість придворних, построєних дам,
Якийсь її шевчик на смерть проводжав.
Ну, певне! З природи французи, англійці
Не мають чуття, чуття мають лиш німці.
Вони ще й тоді, певно, чулі будуть,
Коли терористи і в них ся знайдуть.
О, німець хоч навіть на бунт ся відважить,
Ніколи монарха свого не зневажить.
У пишній кареті, ще й кіньми шістьма,
Всі коні в жалобі з чорного сукна,
Заплаканий фірман сидить на козлі
В жалобі, жалібний батіг у руці, —
Ось як колись німці царя повезуть
І всепокірніш йому голову втнуть.
«О люба свобода печаті!
Ото ж то нам радість тепер!
Що хочеш, давай друкувати!
Поскрипують тисячі пер.
