Наш начальник над озером Троцьким
По ковганському бою ночує;
Стрільці в гаю засіли табором.
Сей до ран своїх мох прикладає,
Той рушниці ладна, набиває,
Замки їх обережно м'якою
Обвиває з берези корою;
Інший спать хоче, плащ ізвиває
І під голову знай підкладає.
Всі поснули. Стоїть лиш сторожа,
І начальник сну також не має.
Він під деревом в сумерку ліса
Сидячи, важку думу думає.
Сухе дерево, та на нім плоди,
Що відстрашуть і найголодніших;
Се не яблука висять, ні груші,
Тільки дві там повішені душі.
Се шпіони, се царськії слуги:
Ось пруссак довгоногий звисає
У білявих панчохах, а другий
Жид, що землю пейсами змітає.
Вождь не спить. На колінах рушниця,
Зір шукає знайомого згір'я
За водою; там дім його власний, —
Він очима пасе його й міря.
Ось над згір'ям луна… Чи грім вдарив?
