Знов дощ тихшає, грім на хвилю мов засне,
Знов збудиться, ревне і водами ливне.
Аж ось спокій настав, лиш та верба тужлива
Шумить та в рівчаках клекоче, буха злива.
Здалека видно вже, що тут столиця.
З обох боків великої дороги
Ряди палат. Тут щось, немов каплиця
З вежею і хрестом, там, мов копиці сіна,
Статуї під соломою та снігом.
Тут за рядом стовпів в коринфськім стилю
Домок з плоским дахом, для літа дача;
При нім японські, мандаринські кйоски,
Або з часів класичних Катерини
Мавповані класичнії руїни.
Доми всіляких стилів і смаків,
Як звірі з різних закутків землі,
Стоять у парканах залізних, наче
В клітках окремих. Ось зовсім незрима
Палата рідної архітектури,
Виплід їх голови, дитина їх натури.
Яка ж чудова тих палат робота!
Стільки каміння на щовбах болота!
Щоб здвигнуть кесарів театр у Римі,
Не жалувано золота ріки;
В тім місці підлі прихвосні царів,
Щоб збудувать свої двори розкішні,
Пролляли море крові й сліз народних.
Щоб камінь позвозить на тії обеліски,
Придумано десятки конспірацій,
Повбивано та згноєно невинних,
