Та ось маляр устав, зложив свій зшиток,
І промовляв неначе сам до себе:
«Хто завтра доживе, страшне побачить чудо.
Се буде друга, не остання проба;
Стрясе бог підніжок Ассура трону,
Стрясе основи міста Вавілону.
Та проби третьої не дай дожити, боже!»
Промовив, путників лишивши над водою,
А сам з ліхтарнею пішов помалу
Угору сходами і щез за парканом.
Ніхто не зрозумів значіння слів його.
Одні задумались, а інші в сміх,
Гукаючи: «Дивачить наш віщун»,
Постояли в тім сумерку ще хвилю,
А далі мовчки розійшлися живо. —
Один лише додому не вертав,
На сходи скочив, біг по набережній
За малярем; його не було видно,
Лише ліхтарня здалека мигтіла.
Хоч у лице не глянув маляреві
І не дослухав того, що про нього
Говорено, та голос чув його,
І віщії слова в душі його тремтіли.
Згадав на хвилю, що вже чув сей голос,
І біг щосили темним тротуаром.
Ліхтарня, швидко несена, мигтіла,
Не раз щезала в памороці мглистій,
Неначе гасла, а втім, разом стала
Серед пустелі на широкій площі.
Подвоюючи кроки, подорожній
Добіг на місце. Серед площі купу
Каміння бачить, а на камені
Одному, бач, маляр старий стоїть.
Відкрита голова, плащ вітер розвіває,
До неба праву руку підіймає,
А в царський двір свій зір він затопляє,
Шептав до неба, мов молився богу,
А потім голосно промовив сам до себе:
«Цар ще не спить! Глухая ніч довкола.
