Що кругом всюди сіклися люто.
Сонце полудень минуло,
Вже від полудня д'вечеру хилилось,
А вни б'ються, гримлять, не вступають.
І тут б'ються, і там, де Славой.
«Ай ти, враже, біс на тебе,
За що кров ти нашу п'єш?»
І хопив свій молот Забой,
Та Людєк відскочив,
Забой ще вище молот взніс вгору,
І кинув на врага.
Грянув молот, а від удару
Щит ся розскочив, а із щитом
Розскочилася Людєкова грудь.
І душа зляклась молота тяжкого,
Молот із тіла випер і душу
І на п'ять сажнів у війську загнав.
З жаху горла ворогів завили,
З уст войнів Забоя радість загриміла
І втіхов очі їх запалали.
«Гей, брате, побіду дали нам боги!
Пішли єден полк направо,
А наліво другий шли,
Щоб з усіх долин сюди
Зігнали коні, нехай ірзають
Бистрії коні по всьому лісу».
«Забою, брате, ти льве удалий,
Не покидай врагів поражати».
Гей, то відкинув щит Забой,
У руці молот, а меч у другій,
Так си дорогу стелить між врагами.
Враги стали, і прийшлось їм уступати.
Тряс їх гнав із місця бою,
Страх з їх горла крик видобуває.
Ірзають коні по цілому лісу.
Гей же на коней, з коней на врагів,
По цілому краю! Несіть, бистрі коні,
Їм за п'ятами наше завзяття!
Скочили полки на бистрих коней,
Скок в скок вни гнались за ворогами,
