Я видерсь на гору, заблудив, з обрива впав
І стратив пам'ять. Потім ожив — чи це
Був сон? М'яким, зеленим лугом я ступав,
Куди блаженні — так здавалось — тихими
Купками похожали, в квітах і вінцях.
Одного я пізнав і він пізнав мене:
Це мій вояк був, що недавно скинув прах
Життя земного, чесно свій проживши вік.
До мене він: „Привіт тобі, Теспезіє!”
„Пощо ім'я нове, чудаче дядику?
Як звеш мене? Чи ж я не Арідей тобі?”
Та кучері потряс він запахущії:
„Ще раз кажу: „Привіт тобі, Теспезіє!”
Тоді я справді пробудивсь. Кривавий я
Лежав на схилі, круки хижі в очі вже
Мені дивились. Що ж іще? Я іншим став,
Хоч коштом преважкої з серцем боротьби!
Та непорочне це ім'я нове мене
Скріпляло своїм згуком божеським”. — „Прощай,
Евкрате!” — Щасти Бог і тобі, Теспезіє!”
Два світочі мигтять понуро, вітер їх
І дощ щохвилі намагається згасить.
Сукно термосить на смерековій труні.
Ані вінця, та й за труною ні душі.
Мов сквапно злочин там який у гріб несуть.
Спішаться грабарі. Лиш хтось невідомий,
Плащем широким велично обтулений
Йшов за труною. Це був геній людськости.
