130 Серце чутке та тверде, що ненавидить кривду й насилля, І я зумію гаразд відрізнити все добре від злого. Праця така ж і мені у руках та ногах дала силу. Чую це: правда все те, і тому сказать можу це сміло. Але по*правді таки ганите мене, мамо, й зловили 135 На півпраодивих Словах, на нещирості, лихо укритій. Бо признаю це я сам, не та близька мене небезпека Кличе із дому вітця, ані думка висока на поміч Стати моїй вітчині й ворогам її страху завдавати. Це були тільки слова! Я сказав їх, аби перед вами 140 Скрити мої почуття, які серце моє розривають. От і пустіть мене геть! Бо коли надаремні бажання В мене в душі, то нехай і життя моє марно пропаде. Бо ж мені звісно гаразд: одиниця сама собі шкодить, Віддаючися, коли в одну цілість усі не змагають“. 145 „Ну говори, говори“—підбадьорила мати розумна,— „І розкажи мені все, що найменше і що найважніше! Всі бо мущини палкі і доводять все зараз до краю. А перешкода палких дуже легко з дороги відводить. Жінка зручніша бува і обдумає спосіб та ходить 150 Також обходами, щоб лишень зручно добиться до цілі. Тож розкажи мені все: чого так зворушився дуже, Яким ніколи тебе я не бачила, й кров тобі в жилах Буриться й очі твої мимоволі слізми підпливають?“ Тут уже зовсім віддався жалю синок добрий та плакав, 155 Голосно плакав на матері грудях, зворушений мовив: „Дійсно, вітцеві слова мене сильно вразили сьогодня, Не заслужив я на них ні сьогодня, ні жодного часу. Бо родичів шанувать було все наймиліше для мене, І не здавався ніхто мені ліпшим, мудрішим, як тії, 160 Що мене сплодили й так все поважно водили в дитинстві. Много терпів я нераз від товаришів своїх, що добру Волю мою най частіш платили злобою, часто їм без відплати прощав я сміхи, лайки та удари. Але коли на вітця мого сміхи вони наводили, 165 Як у неділю ступав він із церкви поважно й статочно. Кпили з халата його у цвітах, або з шапки з стяжками, Що так поважно носив, і які дарував я сьогодня, Страшно стискав я п'ястук, накидався иа них, мов шалений Бив, молотив і трафляв їх наосліп і не дивлячися, 170 Де кого б'ю; покровавив носи і вони верещали І ледве втікати могли від страшних копняків й ударів. Так виростав я, усе терплячи від вітця свого много. Що, місто інших, нераз накидався на мене словами, Як йому в раді прикрість якусь на зборах зробили* 202
