Хор. Правда, правда! Добре мовиш. Ед і п. Бо і що ж я вже можу побачить таке, Чи то серцем почуть, чи сказати, Що могло би мене ще потішить, брати? Проженіть, проженіть, якнайшвидше З цього міста мене, мої любі! Проженіть тую згубу загальну, Проженіть те прокляття важке, Ту потвору, що з всіх, які є в світі люди, Ненависна найбільше богам! Хор. О, нещасний! Чуття твоє рівне Твому горю! Бодай би я був Не дождав тебе бачить ніколи! Е д і п. А бодай же пропав той, що в горах колись Розв'язав мої ноги пробиті! Що від згуби мене врятував, згодував! Проклинаю його я за теє. Коли б тоді був я вмер, то не був би тепер Я для себе й для всіх найлюбіших моїх Отаким дивовижним прокляттям. Хор. І моє таке ж бажання. Е д і п. О, тоді я не був би убійник вітця, Не ззирались би люди на мене, Як на того, що матері рідній був муж. А тепер я, як нелюд з нелюдського кодла, 306
