Тут чоловік живе безтямно, їсть І спить—а там страшне вогнів провалля. Там пекло! О, нещасні твори—люди! О, два видовища людської долі! Життя і смерть. Сміятися годинку 1 плакать вічно. Пекло! Що за вид! Гроби, могили, ями повні жару, Шпилі сіркові, гирла тисячзубні, Роззявлена пащека бездни! В тім Безмірі кар—покараних без ліку. За частку втіх яка ж то часть жалоби! Горять! І чути крики: „Сину! Мамо! О, змилуйсь!“ Мов химера, розсипається Надія в попіл. Очі, лиця ринуть, Вертають знов—страшні в жарі страшенній; І олово розтоплене на тім'я Живеє капа… Світ примар. Він мучить І сам терпить. Над ним склепіння величезне З кладовищ чорних, що натикані Вогнями, мов зірками небо ніччю. Огидна стеля, скрізь порозсідалась, Поорана щілинами, а з них Паде в безодню дощ невпинний душ, Що йдуть у глиб огнів, у середину Катуш—далеко, дальше поза межі Помилування Божого. Ніч. Зойки. Жалібний вітер почерез яскині Невпинно крутить полум'ям, вирує Горюча лява, буха, заливає Глухії ями. Небеса говорять: „Ніколи!“ Пекло мовить: „Віковічно!“ І всі, хто на землі з злоби, з лінивства Зле час ужив, по п'яному зблудив, Схибив, здурив, згрішив, хоч лиш схитнувся, Хоч на часину, на хвилину—всі там! Безодня? Кара? Сумнів неможливий. 382
