Малий Мирон — дивна дитина. Батько втішається ним і каже, що він чудово-розумна дитина, але батько, звісна річ, сторонничий суддя. Та й ще Миронів батько — чоловік уже в літах, ледве дочекався дитини, і значиться, яка там будь собі дитина, все вона в нього і золота, і розумна, і гарна. Сусіди тихо шептали собі, що Мирон «якесь не таке як люди»: іде та й розмахує руками, гуторить щось сам до себе, візьме прутик, швякає по повітрі, або стинає голівки з будяків та ластівячого зілля. Серед інших дітей він несмілий і непроворний, а коли часом і відізветься з чим будь, то говорить таке, що старші як почують, то тільки плечима стискають.
— Василю, — говорить малий Мирон до малого Василя — ти доки вмієш рахувати?
— Я? А доки маю вміти? П'ять, сім, парканацять.
— Парканацять! Ха, ха, ха! А то скільки парканацять!
— Ну, скільки ж має бути? Я не знаю!
— Та то ніскільки. От сядь лишень, будемо рахувати!
