поту. Я поклав пташкові кілька кришечок хліба, кільканадцять зерняток проса і кільканадцять хатніх мух, кожний рід поживи окремо в чистенькій мушлі, поставив йому черепок води і пішов геть, щоби лишити його в спокою. Коли вечером я повернув додому і зазирнув до свойого пташка, то побачив, що він ані не доторкнувся до поживи, тільки сидів у кутику, високо вгору простягнув тоненьку шийку і не змигаючи оком глядів крізь вікно надвір, де серед пурпурової пожежі заходило сонце за снігову шапку Хребти-гори, і від часу до часу потакував головкою так сумовито і безнадійно, що я не міг довше дивитися на нього.
— Може це нічна пташина, — подумав я, — і аж уночі буде їсти.
Ця думка заспокоїла мене трохи і я спав твердо і не думав про пташка. Скоро рано, ще до схід сонця, я побіг знов до світлиці і зазирнув до вікна. Пташок усе ще сидів на тім самім місці, де я вчора бачив його, усе ще простягав шийку високо догори і все ще, не змигаючи оком, глядів крізь вікно на широкий, вільний світ отам за скляними шибами і від часу до часу потакував головкою. До поживи ані не доторкнувся.
— Пусти його! Пусти його — закричало щось у мойому нутрі. — Пощо тобі мучити його? Аджеж він згине з голоду.
— Ні, — відізвався інший, упертий голос у мойому нутрі, — я мушу видибати, чим він годується! Принесу йому слимаків і хробаків і жабуриння.
Не знаю, відки мені стрілила до голови
