нала стогнати щосили. Доти, доки з огнища зі звичайними вуглевими іскрами не починали вириватися ярко-білі зиндри. Ні, ще не доти! Аж коли ті зиндри починали густими роями «сарахтіти» з огнища, тоді був знак, що залізо зварене досить. Батько звільна брав кліщами розпалене залізо, обгрібав його молотком із вугілля й розтопленої глини, клав на ковадлі і робив кілька легких ударів своїм молотком. Ці удари все мали для мене якийсь чар таємничости: хоч які булі легкі, а проте за кожним ударом сарахтіли та розскакувались на цілу кузню великі рої зиндер. І хоч я звичайно в таких хвилях сидів на своїм підвищенім місці, заслонений від ковадла плечима якогось дужого «нанашка», то проте мої очі з безпечного сховку бігали всюди по кузні, слідили за кожною зиндрою, а рівночасно не змигали й з того заліза, що під ударами батькового молотка прибирало чим раз виразнішу форму. А надавши м'якому залізу таку форму, як йому було треба, батько моргав на присутніх, особливо молодших, і приговорював:
— Ти-ти, хло! Ану за молоти! Ану живо!
Два чоловіки хапали здоровенні молоти і били в такт по залізу. Луп-цуп-цуп! Луп-цуп-цуп! Лунали удари трьох молотів. Малий батьків тоненько, а два інші грубо, загарливо, мов сердито.
Лезо було зварене; та тепер починалася батькова детальна робота: знов над обухом, поки не дійшло до того, що можна було виняти обушницю, а потім
