стояли купи тертиць, верещали купи жиденят; від вулиці доходив шинковий галас, а від гарбарні поганий сопух. Усі забудування були дерев'яні, внизу гнилі, бо місце було вогке. Оце було те окруження, в якому пройшли перші три роки мойого міського життя.
Це була та »станція у Кошицької«, про яку довгі тижні перед тим розмовляли мої родичі, наважившися дати мене до школи «до міста«. Ця Кошицька, властителька домика з огородом і столярської робітні, доводилась якоюсь своячкою — не знаю, чи мойому батькові чи матері, і мені веліли називати її »цьоцею«. Це була жінка середніх літ, значно поза 30, з слідами деякої краси на пожовклім та поморщенім лиці, незвичайно балакуча, як загалом усі дрогобицькі реміснички. Була русинка[1] і ходила до церкви, хоча не цуралася й костела, любуючися особливо польськими кантичками[2], яких велику силу вміла напам'ять і які залюбки співала при роботі.
Кошицькою звали її якось по старій пам'яті по першім чоловіці, хоч тоді вона від кількох літ була замужем за Гучинським, значно молодшим від неї, що був колись челядником у її мужа і тоді ще закохався в неї. Потім він служив у війську, відбув італійську кампанію 1859 р. і знав оповідати про Венецію, хоч з його оповідань у мене не лишилось у пам'яті нічого цікавого. Там в Італії він одержав
