дом, але лізти в воду все якось не смів. Усе здавалося йому, що ось-ось серед плиткого, камінчастого броду земля розскочиться, і зіне бездонна, блакитна глибінь під річкою, між високими берегами, і полетить він у ту глибінь далеко-далеко, щезне в ній, мов трісочка кинена в глибоку, темну криницю. І хто знає, як довго був би він стояв над бродом, якби не був надійшов сусід Мартин, що з вилами і граблями квапився до сіна.
— А ти чого тут стоїш? Он там мати кличе тебе. Чому не йдеш додому?
— Та я хочу йти, але боюся.
— Чого?
— Та от, адіть! — і він показав бездонну синяву в воді. Мартин не порозумів.
— Ну, та чого тут боятися? Адже плитко.
— Плитко? — спитав недовірливо Мирон. — А от яка глибінь!
— Глибінь? Ади, що не глибінь, — сказав Мартин, і як був у ходаках, так і перейшов через брід, мало й замочивши їх. Той перехід Мартина осмілив і Мирона, і він перейшов через воду і побіг горі огородом до дому.
— Який це дурний хлопець! П'ять літ має а ще броду боїться, — пробовкнув сусід і пішов до сіна.
А коли літом усі старші з хати підуть у поле, Мирон лишається сам, але не в хаті. В хаті він боїться. Боїться «дідів у кутах» т.т. тіней, боїться череватого комина, чорного внутрі від сажі, боїться
