— Що се таке? — міркує сам собі Мирон. — Еге, знаю вже! Вухами чую кудкудакання, а пальцями чую шум! А якже, а якже.
Пробує раз і другий — так, зовсім так!
А коли поприходили женці на полудне, він підскакуючи біжить до батька.
— Татуню, татуню! Я щось знаю!
— Та що таке, моя дитино?
— Я знаю, що чоловік очима видить.
По батьковім лиці перебіг усміх.
— А вухами чує кудкудакання, а пальцями шум.
— Як, як?
— Та так, що як не затикати вуха пальцями, то чути, як курка кудкудакає, а як заткати, то чути тільки шум.
Батько зареготався, а мати гостро позирнувши на Мирона, сказала намахуючи йому ложкою:
— Іди, приблудо, йди! Такий парубок великий, що вже би далі женився, а такі дурниці говорить! Чому ти ніколи не погадаєш наперед, що маєш сказати, а все десь таке ляпнеш, мов на лопаті вивіз? Таже чоловік усе чує вухами, і шум і кудкудакання.
— А чому ж не чує разом? Тільки як не затикати вух, то чує кудкудакання, а як заткати, то чує шум? — запитав малий. — От потрібуйте[1] самі! — І він справді для перекони заткав свої вуха пальцями.
Мати проворкотіла ще щось, але відповіді на те питання не знайшла.
- ↑ Потрібувати — попробувати.
