А під тим по руськи:
Дня 15 грудня великая кляска в III. клясе.
— Га, га, га! — реготався він. — Ану, ти Упав! — це він до мене так. — Чому то називається кляска?
— Бо як б'ють, то кляскає, ляск іде — відповів я.
— Добре! Отже маєте мені кожний на завтра переписати це по 100 раз, а то на те, щоб ви той день і ті слова затямили собі на ціле життя, і щоб знали, як перед одним професором жалуватися на другого.
О. катехита Красицького ми вже більше не бачили в клясі. Після тої пам'ятної сцени в манастирськім рефектарі, він як зліг у постелю, то вже не піднявся з неї, хоча дожив іще до тої пори, коли о. Телесницького перенесено з Дрогобича до Добромиля. Той сам «лямполиз» оповідав мені, що, виїзджаючи з Дрогобича, о. Телесницький хотів було зайти до келії хворого о. Красицького і попрощатися з ним. Але хворий не велів впускати його.
— Ніколи в моїм життю я не бажав нікому зла, не сварився ні з ким і не пам'ятав заподіяної мені кривди ані зневаги. І о. Телесницькому я не пам'ятаю того, що він говорив мені. Але того, що він робив з дітьми, я не прощу і не розгрішу ніколи. Бог як хоче, може простити, але я не Бог. Коли через це грішу, то радо понесу цей гріх на той світ. Але мені здається, що я сповнив би десять раз більший гріх, якби подав йому руку, якби дружно стиснув ту руку, сплямлену
