не вчив, тільки знущався над дітьми. Йому замало було побоїв, він добирав способів, щоб мучити душі більше, як тіло. Він уже не карав інакше, як лише на „голу“, і продовжував кожну кару на п'ять, десять, або й більше мінут. Коли бідного делінквента[1] з оголеним задом поклали на градусі або на лавці і цупко взяли в руки, о. Телесницький наблизиться і сильно свисне палкою, але не б'є — і регочеться до розпуку, коли бідна жертва, ще не почувши болю, лише чуючи свист палки, заверещить із самого страху.
— Алеж гов! Синоньку! Чого кричиш? Адже ще тобі нічого не сталося! — промовляє він. — Ну, скажи, болить тебе?
— Ні — відповідає бідний мученик.
— Ну, бачиш. А тепер?
І тут сильний удар падає на голе тіло.
— Ну, тепер то що іншого. Тепер можеш собі йойкнути.
Улюбленою його забавою був торг з делінквентом.
— Бачиш, ти нині не вмів лекції. Ну, скажи сам, що тобі належиться?
— Прошу о. професора, я вчився! — з плачем запевняє ученик.
— Ну, добре, вчився, але не вмієш. Що ж тобі за це належиться?
Коли ученик не відповідає, він береться сам оцінити число ударів. Коли ученик скаже мале число, він ніби пристане на це, але жадає, щоб бідний хлопець приймив їх мовчки, без крику, як належну данину. Коли хлопець пристане, він б'є з такою
- ↑ Делінквент — засуджений на кару.
