Прошу ніяким світом не думати, що це я розповідаю видумку, або що напис на заголовку цеї повістки — яканебудь метафора. Ні, діло справді йде про олівець, і то не цілий, а кусник, от так, візьмімо, три цалі[1] завдовжки. А в тім як хто скаже, що півчетверта цаля, то також не піду з ним до війта[2] судитися. Але те знаю добре, що чотирьох цалів завдовжки не тримав. Це міг би я, як кажуть правники, „ствердити головною присягою“, або як кажуть наші Ясеничане, „побожити й заскаритися, на чім світ стоїть“. Півчетверта цаля, не більше, задовгий був герой цеї повістки. Хоть то літ тому чимало, як ми бачилися з ним останній раз, це є, як я бачив його, бо він своїм затемперованим[3] носиком хіба ж міг мене бачити? А при тім він цілого півтора дня лежав у моїй шкільній торбі, під книжками, достоту у тьмі кромішній! Аби не збрехати, то буде тому не менше шістнадцяти літ, — доволі часу, щоб забути й про якого щирого
