чого я на разі не вмів назвати. Після того сухого тону, яким викладено нам скупі відомості з історії літератури в гімназії, після тих ніби об'єктивно-поміркованих оцінок, після того фальшиво піднятого тону, яким треба було говорити про великих корифеїв літератури і про все, що вийшло з-під їх пера, Лімбахові різкі та іноді несправедливі слова набирали незвичайної ціни. Це ж були перші нешабльонові й неофіціяльні слова чоловіка дійсно зацікавленого літературою, при тім не жадного ерудита, не фахівця, не шухляди, напханої старими паперами, але чоловіка з дійсним темпераментом, оригінального, свідомого чи несвідомого ворога всякого шабльону, всякої утертої стежки. Не диво, що серед молоді вищої гімназії Лімбах від часу своєї появи в Дрогобичі здобув собі відразу велику симпатію і що я приняв собі те за честь, коли він перший зголосився до мене. Він узяв від мене декілька книжок, в тім числі й засудженого a priori Кляйста, для прочитання, — а я радо пішов до нього, щоб узяти від нього обіцяного мені Діккенсового Пікквіка.
Оба Лімбахи, батько й син, жили далеко на Завізнім передмістю. Хоча стояло літо, було гаряче і дощу не було давно, то проте на вулиці були глибокі калюжі невилазного болота, в якому одна по одній стрягли селянські фіри навантажені дровами, які вони возили на соляну
