пошарпаний том німецького перекладу в полотняній оправі, і, вручивши його мені, попращався. Провівши мене до сінешніх дверей, він, вертаючи в свою хату, заглянув до хати господині і сказав так-само попросту:
— А що там маєте для мене на обід? Давайте їсти, бо я голодний як пес.
Була четверта година по полудні, а цей чоловік був досі без обіду! Пізніше я дізнався, що він, коли було заговориться з ким про цікаві для нього речі, потрапив і зовсім забути про обід. Його організм був на стільки сильний та кремезний і мабуть загартований усяким недостатком, що це не давалось йому зовсім чути і не виводило його з доброго гумору.
Від того часу я дуже часто сходився з Лімбахом, розмовляв і сперечався з ним, а властиво ми в формі суперечки обмінювалися тими обривками знання та думок, які були в нас. Я швидко переконався, що якогось заокругленого знання, ясного світогляду в Лімбаха не було; те, що він знав, було одностороннє, припадкове та уривкове. Це було щось подібне до цілости, з бідою зліпленої з найріжнородніших шматочків людського знання, які міг у тих часах нахапати цікавий чоловік по галицьких провінціяльних містах. Головна і одиноко цінна річ у нього був його темперамент, живий, меткий, швидкий до заключень занадто смілих, ненаукових і нелогічних, але все характерних, а для мене особливо інтересних, бо побуджували мене до власного думання.
