весь затремтів — не знаю, чи з радости, чи з якоїсь неясної тривоги.
Ось і професор прийшов, почалася наука. Нічого! Ось і година минула, професор вийшов, крик і гомін почався по давньому, про олівець ніхто й слова не каже. Я сиджу, оглядаюся довкола і тремчу, мов злодій над краденим добром, боячись, що ось-ось надійде хтось і зажадає від мене олівця.
Але ніхто не жадає олівця. Школярі ходять і вчаться, сваволять і товчуться по-давньому.
Степан Леськів, мій добрий знайомий, наближується до мене.
— Ов, ти видно нині рахунків не вмієш; то-то будеш у шкіру брати! А ще як мені скаже професор бити, ну майся гаразд, небоже!
Що за збиточник той Степан! Він знає, що рахунки — моя слаба сторона, і любить нераз подрочитися зо мною. Але я знаю добре, що він таки жартом говорить; при тім нині я не боюся професора, бо я рахунків (писати цифри до 100) навчився. О, ще й як навчився! А хто вчора цілий день писав пальцем цифри по шибах вікон, покритих густою росою.
— Ну, ну, не дуже ти журися моїми рахунками, — відповів я Степанові. — Уважай лиш, щоби ти сам не дістав у шкіру!
Диво дивне, бігме[1] що диво! Я хотів відповісти Степанові також жартом, з усміхом, ласкаво, — а відповів якось так злісно, гризко, таким понурим голосом,
- ↑ Бігме — єй-богу.
