ти[1], можє яка лісова душа. Гадаю собі: чи втікати, чи додивитися? Та бо озираюся, білий день довкола, сонечко святе світить! Прислухаюся, а воно по-людськи жибонить, ніби з кимось розмовляє, а другого голосу не чути. Аж чую, хрупнула одна гілляка, далі друга, просто на мене йде. Аж у мені душа застигла. Та бо дивлюся, а то, вважаєте, той хлопчище, студент[2] от! Тьфу, тьфу, паскуда, хай здоров росте!
І сьогодня рано Мирон був у лісі, вернув аж десь в одинадцятій годині, саме на обід, а пообідавши побіг із кількома сусідськими хлопцями до млинівки купатися. Викупавшися, він оце вертає додому, перейшов кладкою через річку, переліз перелазом у свій садок і помаленьку йде стежкою на невеликий горбик, а потім далі, далі, поміж грядки легко споховастим садком, під овочеві дерева, а йдучи розмовляє своїм звичаєм сам із собою.
— Оце так! Викупатися ми викупалися. І в лісі були. Двадцять вісім грибів знайшли. А тепер іще якби грушку достиглу знайти. Е, ні, не знайдемо! Ще грушки зелені! А поки зелені, то вони терпкі. Вкусиш, і язик стане, як кілок. І не соковита. Пожуєш, пожуєш, та й мусиш виплюнути. Ну, то що тепер будемо робити? Там десь хлопці побігли на вигін, перебігаються. Та мені не хочеться бігати. Ноги болять. Та де ж, я аж на стару ленію[3] заходив, та в унятицький зруб.
