І його уява бачить уже, як страшний велетень там, угорі, кривиться злобно, морщиться, регочеться тим колосальним реготом, від якого Діли стрясаються в своїх віковічних посадах, і реве своїм страшним голосом:
— Га, га, га! Ось я вас зараз! Ось я вас зараз!
Голос посвячених дзвонів замирає у клекоті тих безмірних куп товченого льоду, що горами насуваються в отій темно-сірій хмарі, — ні, їм не спинити велетня. Мирон чує, що ще хвилина, ще один удар грому, і шлюза відімкнеться, і бухне фатальна градова злива, і застогне земля, і все живе на ній повалиться додолу, і вся краса й радощі на ній упадуть в болото мов ранені птахи, — і його дитяче серце зупиняється, в голові шумить, в очах бігають огняні іскри, і він, сам себе не тямлячи, в якімось припадку екзальтації, істерії, божевілля простягає обі руки поза острішок оборога і щосили кричить:
— Не смій! Не смій! Тут тобі не місце!
Замість сподіваного страшенного грому, що мав бути початком руїни, чути лише глухе воркотання, сердитий гуркіт велетня.
— Не смій! Я тобі кажу, не смій! Тут тобі не місце! — кричить малий Мирон, грозячи кулаками догори.
Вітер у берегах ріки свистить, вищить, завиває, мов сердиться.
— Ні, не пущу! Не смій тут розсипатися! Не пущу! — кричить Мирон мов божевільний.
