— То ти не знаєш, як писати 5? Не видів, як я писав? А диви, як пишеться 5, от так! — і пан професор хопив крейду і з розмахом написав насамперед на таблиці величезну п'ятку, а відтак на моїм лиці таку ж саму (може не таку правильну й виразну) величезну п'ятку.
— Пиши далі, — крикнув до мене, — 48!
Я взяв крейду і почав писати. Професор дивився ще хвилю. Чвірка вдоволила його і він пішов знов між лавки.
— Чому не пишите? — крикнув він грізно до хлопців, що напів з усміхом, а напів з ляком дивилися на те, що діялося при таблиці. На крик професора всі голови нахилилися додолу, мов жито від вітру похиляє додолу пристигаюче, важке колосся.
— А ти, старосто, як написав 3? — питає професор одного.
Замість відповіді, замість пояснення ляск лінією по лапі[1].
— А то що на верху, над 5? — питає другого.
— Капнуло з пера.
Знов ляск лінією по лапі.
— А ти, свату, чому не пишеш? — питає третього.
— Та я.., про… прошу пана професора — чути крізь сльози голос Степана Леськового.
— Що? — кричить професор гнівно.
— Я десь олівець загубив.
В тій хвилі з моєї руки, не знати чому, випала крейда. Кажу ще раз: не знати
- ↑ Лапа — долоня.
