Розуміється, першим поступом я пішов до своєї хати, т. є. до батьківської, в котрій тепер жили два мої брати, ще молоді 19 і 15 літні хлопці і вітчим з мачухою. Вітчим, мужчина в силі віку, рахувався до «найпорядніших» і найчесніших господарів. Він приняв мене дуже щиро і радісно, навіть, бачились, аж надто радісно, — розпитував про біжучі новості, про війну, про Берлінську згоду, про вистріли в цісаря Вільгельма і з дивним тактом обминав питання про мої «проступки» і про мою «кару». Правда, балакаючи про всячину, ми прийшли вкінці й на тоту дразливу річ, — але вітчим немов не заявляв надто великої цікавости, а сказав кілька загальних, незначущих слів, — він покивав головою, і ми перейшли до іншої бесіди.
Я питав про Олексу і сказав, що хотів би його побачити.
— Е, що ти, такого опришка! — пробовтнув згірдним тоном вітчим, але сейчас таки поправився, лице його якось насилу приняло холодну, рівнодушну міну, і він сказав: — Та що, як хочеш конче, то мож, чому ні, підеш завтра та й побачиш і Олексу.
Я знав аж надто добре вітчимову вдачу і з тої бесіди я побачив, що мусіло щось не аби вирости між ним а Олексою за ті два роки. Я почав злегка допитувати, що таке сталося, заходив з різних боків, але окрім звичайних сварок та ворогувань нічого не домацався. Ба, мачуха сказала навіть своїм звичайним, облесливим тоном, що «тепер-ді тато
