Олекса якось сумно всміхнувся. Моя замітка доткнула його, видно, в болюче місце.
— Що ж ти, йдеш уже спати, — закинув він.
— Та от вибрався, але де його спати, не хочеться.
— Ну, то може підеш зо мнов подивитися по Сторожівщині. А то й так хто знає, чи швидко тебе другий раз увидимо.
Я пішов, не відказуючись.
Стежка вела долі городом, через річку та пастівники, а туди півперек поза село на Сторожівщину.
Довгу хвилю ми мовчали. Я бачив, що лице Олекси звільна насуплялося, немов якісь невеселі думки шибали по його голові.
— Ну що ж, Олексо, — перервав я перший мовчанку, коли ми вийшли на пастівник, — розкажіть мені, що тут діється, як вам проживалося за тоті роки.
— А що нам, от як нам, — відповів неохітно Олекса. — Все по-старому. От ти би радше розповів, що там з тобою.
При тім поглянув мені в лице з таким дивним виразом, що я не знав, що й сказати.
— Ех, брате, брате, — сказав він жалібно, — не того ми від тебе надіялися! Ми гадали: от чень хоч один із Сторожів, та доб'ється до чогось, буде й нам поміч, а воно ще от що, така ганьба!
Олекса урвав і відвернувся від мене.
Ці слова, так, згори, відразу висказані, вдарили мене, мов молотом у голову. Мені кров ударила в лице…
