— Але я би просив мене тут лишити, коли можна, — просився Темера.
— Не можна, паночку, не можна, — солодив капрал, рад, що може відплатитися непокірному.
— Пане капрал, — вмішався поліціян, що досі сидів мовчки коло столу, — та там тісно, вісім душ!.. Може би того пана тут лишити, заки пан вахмістр прийде.
— Га, що? — гаркнув капрал, — вісім душ? А мене то що обходить! Попри вісім і дев'ята влізеться. А врешті як хочеш, то най лишиться й тут, але на твою відповідь!
— На мою? А я що таке? Як же я можу брати арештанта на свою відповідь!
— Ну, коли не можеш, то не тикай же свого рила там, де тебе не просять, — відрізав капрал, узяв з клинка ключ і пішов наперед. Темера взяв свій капелюх і пальто і пішов за ним.
Сіни були невеликі і вели з одного боку на довгий, теребовельськими плитами мощений ґанок, а з другого на коритар. Зверху лилося ясне сонячне світло і досягало аж до коритарного порога. В коритарі не було нікого. Стіни чисті, помальовані, підлога камінна, стеля легка, не склеплена, чисто вибілена, — все те надавало тому тісному і не дуже довгому, видному коритареві досить свобідний, привітний вигляд. Ідучи попри ті стіни, розмальовані в зелені квіти та орнаменти нікому певно й на думку не прийшло, щоб за ними могло критися щось погане, щось якраз противне цьому виглядові,
