таке? Андрій, немов від важкого удару, похилив голову і опустив рамена. Йому стало в тій хвилі так тяжко, так безмірно холодно і тісно на серці, немов оце хто його з вольного, ясного світа вкинув у глибоку керницю і він упав на її дно розбитий, заморочений. — Так, я справді на дні, — думалось йому, — на дні суспільности, а оце довкола мене що ж, як не подення суспільности, що ж, як не ті викляті парії, націховані страшним, ганьблячим клеймом — бідности?…
— А відки ви, пане? — перший спитав Андрія дід.
— З Тернополя.
— Ба, та що з вами сталося, що вас тут загнали?
— А що сталося! Я скінчив у Львові школи, ну і їхав сюди на село до одного товариша вчитися з ним. Але, звичайне, чоловік не чується ні в чім злім, то й лиха не надіється. Не брав з собою ніяких паперів ані паса, нічого, — ну, а тут нараз приїздимо, здибають нас шандарі серед дороги, зачинають мене питати, відки й що, — повиділи, що в мене нема паперів, та й завернули мене сюди до староства. Староство випитало, що й як, та й казало мене завести сюди, кажуть, що мене хоче шупасом[1] відставити аж там, де я родився. Та й таке моє!
- ↑ Шупасом — етапом.
