пішов по хатах за жебраним хлібом. Ну, Богу дякувати, якось я тоту зиму тяжку перебув, а оце з весною хотів назад ставати на роботу, коли це здибають мене шандарі, он тут за Майданом. — А ти відки, «дзяду[1]»? — А, — кажу, — з Волощі. — Що, то ти не знаєш, що тепер заказано чужим дідам ходити по селах? Кожне село має само свого діда вдержувати, а волочитися невільно. — Та я — кажу — не дід; я тільки ось кілька раз пішов випросити кусник хліба, бо слабував, заробити не міг… Але де там, не дали мені й договорити… ще один, дай му Боже царство небесне, в потилицю гопнув так, що я аж лисого вола побачив, та й потягли до староства. А тут пан заступник старости — самого старости не було, вмер — навіть не переслухав мене, а зараз віддав до «малого суду» за волоцюзтво. Засудили мене на дві неділі арешту, і на цюпас до мойого села. Відсидів же я ті дві неділі, а відтак мене перевели сюди, та й тут я вже, Богу небесному дякувати, от у п'ятницю буде півтора місяця, як кисну. І ніби то рахується, що не на карі, а тут най Бог заступить, щоби й кара така була!… Пекла не треба, не то що! Та й не знати, доки ще того буде, бо тут якось не квапляться, і гадки не мають!
— Ну, і як же ви тут сидите, раз-у-раз? — питав Андрій. — На прохід тут не пускають?
- ↑ Дзяд — з польськ. жебрак.
