було скрип залізної димавки[1], котрою хтось димав воду з керниці. Але більше не було чути нічого, і видно не було нічого; все той самий понурий сумерк, тота сама заклята і недвижна тінь стояла на брудних, обхарканих стінах, на ліжках та на мокрій підлозі.
— Не знати, чи хоч вечір швидко буде, — сказав дід Панько, накладаючи тютюну до люльки. — А ви, пане — спитав він Андрія — не курите?
— Ні, не курю. Вже чого навчився, то навчився, а цього якось не міг навчитися?
— Ну, то ви ще щасливий чоловік. А я би, бігме, здох отут, якби мені не дали курити. Все в мене на тиждень два скрутлики йде, це ліпше купувати, ніж пачки.
Тим часом Митро, хотячи подивитися, чи довго ще до вечора, став на залізний кавалет ліжка, хопився протягнутими руками за віконну ґрату, підвівся на руках трохи догори і виглянув на двір. Але в тій хвилі почувся якийсь тріск, і мов опарений пустив Митро ґрату і впав на підлогу, вдарившися боком до залізного ліжка.
— А ти, злодюго якийсь, не можеш там сидіти каменем! Визирати будеш? — почувся з надвору крик капрала, котрий переходячи саме тоді попід вікно з ремінною тріпачкою в руці, побачив Митрови руки на ґраті і вцідив по них щомоці[2] тріпачкою. Охнув Митро, випря-
