несуть свіжий. А мені би на роботу йти.
— Давай хліба! — налягав уперто Бовдур, не слухаючи ніяких доказів.
— Та кажу тобі, що й у мене самого мало.
— Але бо в мене й кришки нема, а я голоден!
— Було не тлити весь рано, було собі лишити й на вечір! — сказав дід Панько.
— Мовчи стара торбо! — відгаркнув Бовдур, і знов до Митра: — чуєш, чи ні, давай хліба!
Але дід Панько цим разом не стерпів згірдного слова. Мов молодик він схопився з ліжка і застукав о підлогу своєю дерев'янкою. — Ти гнилобока помано, — вкрикнув він до Бовдура, ти що тут за пан такий, щоби до тебе й слова не мож було сказати? Ти безпорткий[1] голодранче! Марш у кут та гний далі, поки тебе черви до решти не розточать!
І він сильною рукою пхнув Бовдура геть від Митра, що аж той покотився попід стіну.
— Ну, ну, тручай, тручай, трутило би тебе в гарячку! — воркотів крізь зуби Бовдур.
— Тебе самого най у зимницю трутить! — відрізав дід Панько. — Чого чіпаєшся хлопця? Твій хліб їсть? А він лізе та й тому свої лабищі під самий ніс: Митре, хліба давай!
— А так, так мені хочеться, що мені зробиш! — упирався Бовдур.
- ↑ Безпорткий — безштанько.
