звертали на те ніякої уваги. А Бовдур, поглядівши хвилю на Андрія, немов мірячи його очима на всі боки і трібуючи його сили, стис у правій руці хліб, відкусив з нього за один раз спору пайку і мовчки поліз назад у свій кут, де зараз і втонув, — тільки чути було глухе цямкання уст, жвакаючих сухий хліб.
— Господи, різні люди бувають на світі, — почав балакати дід Панько. — Один би, як от наш Дорожівський, за кусник хліба брату око виймив, а інший хоч сам голоден, а другому й останнє дасть. Та й то, видите, не лиш люди такі, але й цілі села. Декуди в селі то нарід жреться, б'ється за межі, за містки, за ступінь трави, за бодяк, одним словом, пекло існе[1]. Ні там діда обдарують, ні подорожнього приймуть, нікого не порятують. І раз-у-раз усі запопадають: а це моє! а це моє! І так за тим «своїм» убиваються, а тут все тратять, усе тратять тото «своє», все їм якось тісніше стає на світі. А по других селах, то люди живуть як браття, згідно, приязно… Сварок там ані обмови нема, один одного і в роботі підрятує і грішми і худобою в потребі зазичить, і бідного не опустить, і подорожнього прийме, нагодує, ну, і якось проте не бідніють, жиють і мають і дітям своїм лишають. То вже про те — хто, як хто, а я добре знаю, хоч небагато я й ходив за прошеним хлібом. Але то вам можу сказати, що туди по Під-
- ↑ Існий — справжній, дійсний.
