— Та не плач, дурний, не бійся, — потішали хлопці, хоть певно ні один із них не рад би був бути в Степановій шкірі.
— Ага, не пла-ач! — відповів сумно Степан. — Та вони мене за-аб'ють за олівець! Шість кре-ейцарів, кажуть, заплатили за нього в місті… А як мені, кажуть, де загубиш, то шкіра не твоя, чуєш!… Ой, ой, ой!…
Я не міг слухати тої бесіди. Кожне Степанове слово кололо мене, мов будяки. Я побіг швидко додому, весь дрожачи, блідий і задиханий.
— О, ти вже певно десь бився з хлопчиськами! — крикнула при моїм вході на мене тітка, — що такий приходиш задиханий, як той пес гінчий! Ах, ти драбе якийсь, непотрібе, нездаро, нуждо якась несосвітенна!
Тітка була ще дівчина двадцяти кількох літ віку. Вона була «дуже добра», — бодай це можна було сказати про її язик, який не любив ніколи «дармо хліб їсти» і якому ніколи не хибло слів.
Я повісив торбу з книжками на кульці і сів їсти, не кажучи й слова. Попоївши, я сів коло стола і взяв книжку, не по те, щоб учитися, що там на завтра було завдано, — де мені було до вчення! Я сидів над книжкою, мов пень, і сотий раз прочитував усе одні й ті самі слова, не тямлячи, що читаю і до чого це йде. Я силувався не думати про Степана, про професора, про старого Леськового, але їх лиця раз-у-раз сунулися мені на думку, проймали мене холодом, гризли і турбували, мов грішника згадки про давні про-
