— Що, ти ще пащеку рознимаєш? — Лютився капрал, замахуючись здалека тріпачкою. — Не будеш мовчати, ти гною смердячий? Отже пожди, як тобі цього мало, то й того не будеш видіти! Пропостся трохи! Не будеш такий скорий до бійки. Навмисне буду просити пана вахмістра, щоби тобі завтра нічого не дали! Будеш ти мені свистати, чекай! А ви тут пам'ятайте собі, — обернувся капрал до прочих арештантів — не дайте йому ніхто й понюхати нічого! Най песя кров знає, як битися! А скоро що почне, зараз мене кличте, я йому зроблю справу!
Понура, важка мовчанка настала в казні по виході капрала. Щось немов усім здавило горла, кусник хліба не йшов нікому в рот. Усі чули, що те, що сталося перед їх очима, надто вже погане і нелюдське.
Тільки Стебельський, сидячи на підлозі на тім самім місці, де звичайно спав, їв спокійно свій хліб, закусував маленькими кусниками ковбаси, а коли настала цілковита, глуха тиша в казні, він, обертаючися до Андрія і обводячи рукою кругом по казні, сказав: — Homo homini lupus![1]
Андрій, блідий як смерть, устав і обернувся до Бовдура, тремтячого, скуленого в куті, закровавленого і синього, як боз, але той вид відобрав йому силу, — він не міг і слова промовити, стояв та дивився з виразом глибокого болю на лиці.
- ↑ Людина людині — вовк.
