так: встаю завтра рано, а в голові шумить, крутиться: туррр! Перед очима минається, кругом, кругом!.. Виджу, а не пізнаю, чую, а не розумію, жию, а сам о тім не знаю, — і так навіки, назавсіди! Щоби й не пити і вічно п'яному бути! Щоби вже зовсім, зовсім одуріти!..
— А як ні, то що? Нехай ідуть згадки, доки йдуть. Клин клином виб'ємо, погане ще поганішим! Виходу нема.. Та й пощо шукати?… А ще перед кінцем раз, але… гарно!… П'ятдесят, тільки без двох шісток, бігме що варто!… Та й стратити не маю що!…
— А моя молодість?… Чорт її бери. Саме будяччя, сама кропива! Прокляття на неї!
— А вони обоє?… Чорт їх бери! Покинули, зрадили… Ні, не хочу й споминати!…
— Але може ще колись було би ліпше?… Ні, не надійся! Пуста надія! Прокляття на надію!
— Але він — може у нього отець, мати?.. То нехай собі, в мене їх нема й не було!
— А може… яка…? Ігій, я би мав на те зважати? А мені що до того? Най йде за другого!
— А може…? Ну що ще? Нічого більше! Чисто! Кругом, кругом, кругом!… Ох, як болить, як пече, як щемить! І тут, і тут, і тут, всюди, ціле тіло!…
Вже була глуха ніч, опівніч. Всі арештанти спали, мов попривалювані колодами. Спав і Андрій і не чув тих уриваних бесід, шептаних півголосом, не чув і не знав тої страшної муки чоловіка, здиченого недолею, та здичінням тим
