— Та який олівець?
— А во[1], купив йому отець у понеділок оловець, а він учора загубив. Професор п'яний, та й ну ж хлопця бити, ніби він тому що винен. Чуєте, ледве бідний хлопчисько до дому доліз. А тут іще прийшов та й повідає, а старий медвідь сказився та бий дитину! За волосся, та під ноги, та обцасами[2]!… Господи! Стара в плач та в крик, хлопець умлів, ледве водою віділляли, тепер, кажуть, лежить, рушитися не може! Що то, так дитину скатувати!…
Ще вуйко не скінчив, коли я розплакався вголос і перервав його бесіду.
— А тобі що? — спитав вуйко зачудований.
— Чи ти вдурів, хлопче, чи що? — крикнула тітка.
— Я… я… я… — пролепотів я плачучи, але хлипання не дало мені докінчити бесіди.
— Ну що, що, кажи! — промовив вуйко ласкаво.
— Я… знайшов… Степанів олівець!
— Знайшов? Де? Коли?
— Вчора, перед школою на снігу, — проговорив я вже сміліше.
— Ну, і чому ж ти не віддав Степанові?
— Я не знав, що то його, а він не допитувався.
— А потім, по школі?
— Я… я боявся.
